Народилась я на Ровенщині в сім'ї невіруючих. Коли закінчила навчання, вийшла заміж теж за невіруючого, але мама його і двоє сестер були членами помісної церкви. Коли я прийшла до них, то мама-свекруха, часто забирала мене із собою в неділю у зібрання. Щоб не кривдити маму, я зазвичай їхала з нею, але мені було дуже нудно чекати 2 години поки закінчиться зібрання. Для мене те було, як якась казка, мені навіть і в голову не приходило, що насправді Бог, – це реальність. Жили з чоловіком не довго, коли синочку Саші виповнилося 2 рочки, ми розійшлися і кожен почав жити своїм життям. 

Та я часто приїздила до свекрухи і завжди дивувалася який в неї характер. Вона ніколи мене не докоряла ні в чому, хоча прекрасно знала про мої "подвиги", а тільки молилася і просила мене повірити, що Бог дійсно є. Але до мене "не доходило", мені більше подобалося те життя , яким я жила. Компанії, гулянки, випивка, жила , як практично всі живуть у цьому світі, що не знають Бога. 

Потім вийшла заміж знову, народився другий син Богдан. Через чотири роки я пішла і від того чоловіка, бо не могла миритися із тим, що він мене кривдить. Потім заболіла моя мама і я забрала її до себе в село Деньги, де вже на той час проживала. Там я працювала на фермі і тоді вже почала відчувати недуг, але ще не знала, що саме за хвороба в мене була. В 2005 році померла мама, колгосп розпався і я пішла працювати в ресторан "Калина", що на трасі "Черкаси-Золотоноша". Тоді в мене почали пухнути сильно ноги і мені ставало все тяжче працювати з кожним днем. Коли попала в лікарню, мені сказали, що терміново потрібна операція, що на той час коштувала 20 тисяч гривень. Звичайно, що таких грошей у мене і не могло бути. Роботу довелося покинути, сиділа вдома і не знала, що буде далі. Через дорогу від мене жила молода сім'я і до них часто приїздила бабця Женя, яка була віруючою, і мені постійно казала, щоб я молилася і Бог все влаштує. Господь в той час почав особливо "стукати" в моє серце, через сестру Женю. Вона, як могла, старалася мені у всьому допомогти. Я тільки дивувалася, - скільки в тій старій жінці було доброти, милосердя, щирості, бажання і сили помагати мені – зовсім чужій для неї людини! Жодного разу, коли вона приїздила в Деньги, не забувала мене відвідати, щоб надати мені поміч і проповідувати про Ісуса Христа. Вона привчила мене і до молитви, яку я говорила із невпевненістю, але із "сльозами". Коли я із трудом почала ходити, до мене приїхав син Саша і почав мені допомагати у всьому. Потім до мене прийшов лист від Президента Ющенка, який і допоміг мені познайомитися із прекрасним хірургом-травматологом в обласній лікарні міста Черкаси. Я дякую Господу, що Він все влаштував, що мені зробили безкоштовну операцію і зараз я можу ходити. Тепер я розумію, що Він був зі мною ввесь той час. Бабуся Женя ж, відвідувала мене в лікарні по два рази на день! Який добрий наший Бог! 

Коли почала одужувати після операції і потроху ходити, я познайомилася із сестричками Церкви "Христа Спасителя" Наташею Чумак, Юлею Пономаренко, Інночкою Пономаренко, які ходили по селу і розносили листівки-проповіді про Бога. Одного разу я попросила їх, щоб якось мені попасти в зібрання. Наступного разу вони "прислали" до мене пастора Сергія і відтоді я вже постійно була в Деньгівських служіннях. 

Але так склалося, що я знову вийшла заміж і переїхала жити в Шполянський район. Чоловік був не віруючим, але ніколи не перечив мені ходити в зібрання, а інколи і сам возив мене туди. Пастор Сергій, коли телефонував до мене, постійно просив не кидати зібрань і не дивлячись ні на що йти до народу Божого. Я була повністю із ним згідна, але ж жила ще практично мирським життям, хоча "тяга" була до кращого, "чистішого". Я ще випивала, ходила і в компанії, сварилася із свекрухою, яка мене дуже не любила й постійно намагалася чимось "вколоти". Через 4,5 років подружнього життя, мого дорогого і доброго Васі не стало. Мені було до того тяжко, що "відкрилося", - лише в церкві я зможу знайти втіху. Зателефонувала до знайомого, що на базар вивозив духовну бібліотеку. Після нашої бесіди, він забрав мене в зібрання у неділю. Після того разу, я нарешті зрозуміла, що вже немає мені дороги без Бога і Церкви Його. Через 5 місяців я прийняла Святе водне хрещення, де дала обітницю Богу служити Йому решту мого життя на землі. 

Тепер я щаслива. Я дуже вдячна Богу, що Він мене терпів скільки часу і при цьому благословляв. Я така щаслива, що хочу обійняти всю землю і сказати: "Шукайте люди Бога! Вірте в Ісуса Христа, Який помер за вас на Голгофському хресті і матимете життя вічне й щастя нескінченне!" Нині я молюся і за моїх рідних, що ще не знають Спасителя й вірю, що мої молитви будуть почуті. Бо і молитви за мене принесли потрібний плід. За який я віддаю славу Вічному, Правдивому Богу – Отцю, Сину і Духу Святому. Амінь!